Буколічний жанр в європейських літературах: витоки, динаміка й спрямованість історичного розвитку

Автор статті показує, що буколічний жанр вже сприймається як щось маргінальне, а літературознавство зосереджується тут переважно на локальних описах, на протиставленні села місту, вкладаючи в термін жанр власне розуміння тощо. Тут же буколіку узято не в тих чи інших синхронічних зрізах, а в історичній діахронії, в основному в ракурсі зміни типів літератури на межі античності й християнства, коли життєстверджуючі ідеали класичної буколіки було піддано релігійно-філософській рефлексії, що спричинилося до трансформації, починаючи від епохи Відродження, камерної ліричної форми в соціально та психологічно насичені роман та драму. Автор статті спирається на методологію ритуально-міфологічного літературознавства, позаяк у буколічній літературі бринить відлуння древніх ритуалів поновлення життя й подолання смерті. Поділяючи погляд Дж. З. Сміта, згідно якому для мисливців та збирачів найважливішою формою ритуальної діяльності є ініціація, а для хліборобів – жертвопринесення, автор статті вдається до розгорнутого співставлення античної буколіки, котрій від початку була притаманна певна „міська” іронічність, не лише із загальною спіритуалістичною концепцією Біблії, а й конкретно з пасторальними мотивами у Пісня над піснями, показуючи, як подібні філіації ідей вплинули на ускладнення й поглиблення жанру в цілому. Простежено, як античне оспівувалося безтурботного життя селянина ускладнюється християнським почуттям memento mori. В епоху Просвітництва гранично підвищується філософська насиченість пасторалі: природа стає бажаним середовишем проживання й джерелом наснаги, ба, навіть критерієм істини. Відзначається також, що пасторальний роман, як всякий роман за панування класицизму, був оголошений „поза законом” – як жанр, за генетикою своєю фольклорний, що не завадило йому в дискурсі сентименталізму досягти висот у зображення внутрішнього світу почуттів. Таким чином, стаття являє собою генералізовану панорамну картину буття жанру в його діахронічному русі. Розгорнуто показано, як буколічно-пасторальні мотиви не лише сконденсували в собі дух народжених у сиву язичницьку давнину ритуалів, котрі фіксували одвічну боротьбу Життя й Смерті, а й вступили в діалог з цінностями біблійними, що взначило розвій та постійне розширення жанрових кордонів буколіки.